Легенда про соняшник

      Давно-давно в краю безкрайніх  степів і лугів, жовтогарячих чорнобривців та  струнких мальв вигравало барвами червоногаряче літо. Сонце зігрівало небо й землю, тварин і комах, і працьовитим людям у  тій країні  жилося весело та щасливо.

       Але  час спливав. Відгомоніло літо співом пташок, відшуміло гулом дібров і закінчилося.

       Засумувало ясне Сонечко, бо по небу стали пробігати хмаринки, а дощ-пустун коли - не - коли та й намочить його жовті коси. Так промайнула осінь, і настала зима.

       Вона прийшла відразу з холодним вітром та різким колючим снігом, що боляче врізався в рум’яні щічки Сонечка.

      Холодно і сумно стало навкруги. І Сонечко заплакало. Сльози його були гарячі-гарячі, наче жаринки. Вони скочувалися по змарнілому обличчю  й падали в сніг…

Довго тривала зима. Лише зрідка визирало Сонечко із-за хмар, щоб хоч трішки розважитись і пограти в піжмурки з подружкою хмаринкою та її доньками - легкими сніжинками. Так промайнула зима.

А навесні, коли розстав сніг, слізки Сонечка проросли в землю і … сталося диво! На тому місці, де вони впали в ґрунт, виростала  прекрасна квітка з високим міцним стебельцем та жовтогарячою голівкою, завжди оберненою до Сонця. Назвали ту квітку соняшником на згадку про Сонце, яке так любило  тепле літечко.

                                                                                                                Пугач Марія